Проблеми розселення сіл України: 2014

четвер, 24 квітня 2014 р.

Розселення сіл України

Розселення сіл по Україні
СІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ. Сільські жителі становлять майже третину населення України – 15,5 млн осіб (на 2004 р.). Вони проживають у селах, які є найпоширенішими населеними пунктами в Україні (майже 29 тисяч). Село – це населений пункт, в якому люди ведуть сільський спосіб життя і займаються переважно сільським господарством. Проте з другої половини ХХ ст. в Україні триває зменшення кількості сільських жителів та кількості сільських поселень (табл. 3). Так, за останні 40 років сільське населення України зменшилося більш як на 6 млн осіб. Головними причинами цього явища є міграція із сіл у міста та природне скорочення кількості населення. Найбільш інтенсивно зменшення кількості сільського населення триває у північно-східних регіонах країни.

Таблиця. Зміна кількості сільського населення

та сільських населених пунктів

	1970	1979	1989	2003
Кількість сільського населення, млн осіб	21.4	19.3	17.1	15.5
Частка сільського населення, %	45	39	33	32.5
Кількість сільських населених пунктів, тис. од.	31.3	29.7	-	28.7

Моя красива Україна!!!!

Відповідно змінюється і кількість сільських населених пунктів. За останні роки з адміністративної карти зникли майже 3 тис. поселень. Причинами цього явища є не тільки міграційний відтік сільських жителів у міста, а й поглинання великими містами сільських поселень в результаті розширення їх меж та перехід сіл до категорії селищ міського типу.

ТИПИ СІЛЬСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ. За людністю розрізняють села малі (до 500 жителів), середні (500 – 1000),великі (понад 1000 жителів). За даними перепису населення понад 57 % сіл в Україні малі, з них п’ята частина – це хутори (з людністю менше ніж 100 жителів). Закономірним явищем є перехід сільських поселень із однієї групи до іншої. Як правило, села втрачають населення і поступово переходять із більшої за людністю групи до меншої.

За виробничою діяльністю розрізняють села сільськогосподарські (аграрні), несільськогосподарські та змішані. Тип поселення визначається за структурою зайнятості населення. Переважаючим типом в Україні єсільськогосподарські села. До несільськогосподарських сіл відносяться поселення промислових підприємств, лісо- і рибопромислові, транспортні, дачні, рекреаційні поселення. Їх в Україні небагато. Узмішаних селах поєднуються сільськогосподарські та промислові види господарської діяльності. В них поряд з сільськогосподарськими підприємствами є невеликі промислові об’єкти. Як правило, це цукрові, спиртові, крохмальні, льоно- та лісопереробні підприємства. У таких селах створюються найкращі умови для забезпечення зайнятості населення, подолання сезонності використання трудових ресурсів, створення належних умов для задоволення соціальних потреб сільських жителів (навчання дітей, медичні послуги тощо).

ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ СІЛ. Малі села переважають у північній, північно-східній і західній частинах України (у Чернігівській, Полтавській, Сумській та Харківській областях). На решті території поширені середні і великі села. У великих селах проживає більшість сільського населення України.

Просторові особливості сільського розселення відображає також показник густоти сільських поселень. Найвища густота сільських поселень (понад 6 сіл на 100 км²) сформувалася в західних (Львівській, Тернопільській і Хмельницькій) та північно-східних (Полтавській, Сумській) областях України. Низька густота сіл простежується в Херсонській, Миколаївській та Луганській областях.

На людність, розміщення і особливості забудови сіл значною мірою впливали природні умови і ресурси: рельєф, річки, залягання підземних вод, розміщення сільськогосподарських угідь та вкритих лісом площ. Тому сільські поселення України суттєво різняться між собою за планувальною формою та топографічним положенням на місцевості. Ці відмінності склалися під впливом природних умов та історичних особливостей їх розвитку. Серед планувальних форм найбільшого поширення набули лінійні (однорядні або дворядні), радіально-кільцеві та підковоподібні форми. Менша кількість сіл мають квартальну чи решітчасту забудову.

Топографічне розташування сільських поселень має певні географічні закономірності. На півночі України, де значні площі земель зайняті лісами та болотами, села розміщуються на вододілах, у лісостепу та степу – поблизу річок та в балках (у місцях, де близько до поверхні залягають ґрунтові води). У гірських районах села можуть простягатися вузькими смугами вздовж долин річок на 5 – 7 км. Хутори складаються з розкиданих на значній площі жител. У сучасних умовах розвитку фермерського господарства хутори можуть відродитись і стати центрами таких господарств.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ СІЛ.ТИПИ СІЛЬСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ.

неперспективні села України

НЕПЕРСПЕКТИВНІ СЕЛА — термін, що побутував в екон. політиці комуніст. режиму 1960-х — 1-ї пол. 1980-х рр. вСРСР, зокрема в УРСР. Одна з назв щодо малих, невеликих населених пунктів у сільс. місцевості, яка характеризує держ. політику щодо їх екон. і соціального розвитку в зазначений період.

Захоплення централізацією, «гігантоманія» призводили до занедбаності багатьох сіл, де закривалися школи, клуби, магазини, скорочувалося буд-во житла, доріг, водогонів. Молодь від’їжджала у великі села або до міст, що вкрай негативно позначалося на дефіциті робочих рук у колгоспах і радгоспах, на демографічній ситуації. Такий підхід до розвитку сіл був науково необґрунтованим і невиправданим практикою.

Поділ сільс. населених пунктів на «перспективні» й «неперспективні» розпочався в 2-й пол. 1950-х рр., коли було проведене укрупнення дрібних колгоспів, результатом якого стало виникнення т. зв. неперспективних сіл, котрі перетворювали на колг. бригаду. Такі села позбавляли бюджетних асигнувань на культурно-освіт. заклади і торговельно-побутові підпр-ва, там закривалися школи, клуби, б-ки. У цей же період більшість хуторів (поселень із числом жителів до 50 осіб) була «приписана» до найближчих сіл, решта ліквідовувалася, а їхні мешканці змушені були переселятися. Унаслідок укрупнювально-переселенської кампанії, проведеної д-вою форсовано, із 58,5 тис. хуторів в Україні на серед. 1960-х рр. залишилося лише 8,4 тис. Ця концепція була тісно пов’язана з принциповими соціально-екон. і політ. засадами тоталітарного ладу — визнання лише однієї форми організації с.-г. вир-ва (колгоспно-радгоспної) й заперечення багатоукладності в економіці.

Гол. принципи визначення категорії перспективних і неперспективних сіл були сформульовані в ухваленому Президією ВР УРСР «Положенні про порядок віднесення населених пунктів до категорії міст, селищ міського типу і робітничих селищ УРСР» (30 грудня 1956).

У лютому 1959 ЦК КПУ підтримав ініціативу правління колгоспу «Дружба» с. Ксаверівка (Київ. обл.) про перетворення його на зразкове с-ще міськ. типу, ставлячи завдання розробки в усіх областях планів комплексної перебудови сіл та організацію їх функціонування за типовими проектами. У жовтні 1961 при прийнятті нової програми КПРС серед пріоритетів аграрної політики зазначалося, що «поступово колгоспні села перетворяться в укрупнені населені пункти міського типу». До того ж, серед ін. складових партійно-держ. концепції політики «перспективних» і «неперспективних» сіл щодо гол. напрямів їхнього соціального, екон., демографічного розвитку було: зменшення держ. дотацій селам, що не отримували нової категорії; визначення збитковими насамперед малих колгоспів, заборона тримати худобу тим селянам, хто не працює в колгоспі; злиття сільс. рад і ліквідація рад у невеликих селах; фактичне стимулювання закриття восьмирічних та початкових шкіл, дитячих садків, ясел, закладів охорони здоров’я і соцкультпобуту; зняття зі стат. обліку малих сіл та хуторів, що об’єднувалися з великими під новою назвою; залишковий принцип фінансування соціального розвитку села тощо.

На поч. 1960-х рр. було прийнято низку партійно-урядових постанов (зокрема «Про заходи по здійсненню планомірного переустрою сіл в УРСР» (19 грудня 1964) та ін.), в яких ішлося про розвиток, гол. чин., центр. садиб укрупнених колгоспів та радгоспів і визначалася група «перспективних» сіл, в яких мала вестися комплексна забудова за типовими проектами. Розвиток соціальної інфраструктури передбачався лише в тих селах, де мешкало понад 200 осіб. Тим самим значна кількість сільс. поселень потрапляла до «неперспективних».

Однак розроблення запланованих проектів для сільс. буд-ва йшло повільно, більшість сіл забудовувалася хаотично. У серед. 1960-х рр. починається спорудження експериментально-показових сіл у різних областях республіки задля пошуку оптимальних параметрів сільс. буд-ва, в основі нових підходів було покладено буд-во на селі багатоповерхового житла. До першої черги спорудження експериментально-показових сіл (1965—68) були включені 15 сільс. населених пунктів, серед них: Циблі — у Київ. обл., Шабо — в Одес., Кам’янка — у Терноп., Шляхова — Він., Коробки — у Херсон. обл. та ін. У такі села д-ва спрямовувала великі капіталовкладення на буд-во житла, культурно-побутових закладів, доріг, здійснення газифікації. Ставилося завдання завершити буд-во 15-ти показових сіл до 1970, однак цей план не був виконаний вчасно.

Спорудження зразкових населених пунктів розгорталося повільно. 23 серпня 1968 РМ УРСР прийняла постанову «Про заходи по забезпеченню будівництва експериментально-показових сіл в УРСР», що вимагала прискорити буд. роботи. 19 вересня 1969 РМ УРСР ухвалила постанову «Про комплексне експериментально-показове будівництво селищ колгоспів та радгоспів в УРСР», відповідно до якої планувалося спорудити 41 село. Водночас переглядається й перелік перспективних населених пунктів — 20 тис. сіл. За цих умов згорталося буд-во в т. зв. неперспективних селах, там не споруджували соціально-культ. та побутові об’єкти, дороги з твердим покриттям, газо- і водогони. Упродовж наступного десятиліття плани буд-ва експериментальних селищ так само недовиконувалися. На поч. 1980-х рр. було збудовано 19 експериментально-показових сіл. Проте досвід спорудження таких «зразкових» сіл виявився обмеженим невеликою кількістю населених пунктів, не набувши широкого застосування через низку причин, зокрема надмірно високі фінансові та матеріально-ресурсні затрати. Водночас для ін. сіл виділялися недостатні, мізерні кошти на соціальну інфраструктуру. До того ж розв’язання соціальних проблем сіл стримувалося слабкістю економіки більшості колгоспів і радгоспів.

Міграцію до міст сільс. населення спричиняли також зселення кількох сіл, які потрапляли під затоплення при спорудженні гідротех. об’єктів каскаду ГЕС на Дніпрі, а також при потраплянні сіл під буд-во пром. підпр-в важкої індустрії за рахунок ущільнення земель селищних рад. У неперспективних, малих, віддалених селах не лише не розвивалася вироб. та соціальна сфера, а й згорталися, переставали функціонувати діючі об’єкти — невеликі тваринницькі ферми, рільничі бригади, школи, магазини тощо. Значно звузилася сфера застосування праці сільс. мешканців, із сіл до міст відволікалися трудові ресурси, яких і без того не вистачало.

1978 Держбуд УРСР, керуючись загальносоюзною інструкцією про поступове переселення жителів малих сіл та хуторів («неперспективних» поселень) у центр. с-ща колгоспів і радгоспів («перспективні» поселення), визнав за можливий дальший розвиток 18,8 тис. сіл як перспективних, або бл. 63 %. Розвиток ін. сіл був приречений на занижені норми соціально-культ. обслуговування. Великі с-ща не були готові прийняти мешканців малих сіл. Збільшився відтік сільс. населення, особливо молоді, у міста. Багато «неперспективних» сіл, розташов. далеко від міст, у «глибинці», зникали з поселенської мережі України. Це спричинило скорочення землекористування, закриття тваринницьких ферм, гальмувало розвиток сільс. госп-ва.

Упродовж 1960—80-х рр. загальна кількість сіл в УРСР зменшувалася — у 1970 налічувалося 31 280 сіл, а 1979 — 29 806, у 1989 — 28 767 сіл. Отже, за 20 років чисельність сіл скоротилася на 2513, або на 10 %.

«Неперспективні» села були в усіх областях України. Упродовж 1972—86 в Україні було знято зі стат. обліку 1502 села: на Харківщині — 236, на Сумщині — 154, Кіровоградщині — 151, Дніпропетровщині — 131, Полтавщині — 115. У Миколаїв. обл. за 15 років (1970—85) сільс. місцевість Новобузького р-ну залишив кожний четвертий житель.

У 1980-ті рр. розпочався перегляд переліку «неперспективних» сіл: у Дніпроп., Рівнен., Крим., Полтав. та ін. областях були прийняті постанови, щоб не руйнувати системи розселення, не дозволяти необґрунтованого закриття шкіл, лікувальних та дитячих дошкільних закладів, магазинів, клубів тощо. У травні 1982 було розроблено й прийнято першу, а 1987 — другу держ. Комплексну програму соціальної перебудови сіл в Україні на період до 2000; аналогічні програми були розроблені в областях і
р-нах. Відтік сільс. населення дещо скоротився, коли почали створювати нові робочі місця, розширювати житлове й соціально-культ. буд-во, газифікацію. На Сумщині в Путивльському р-ні 1983 почалося відродження «неперспективних сіл», до 1987 їх налічувалося 6. На Дніпропетровщині до «неперспективних» зарахували 52 % сіл. На Черкащині в Жашківському р-ні 1987 налічувалося 9 «неперспективних» сіл. У Черніг. обл. 1987 до такого переліку було включено 655 малих сіл — майже 43 %. Результативністю відзначалася така форма роботи місц. органів влади, як Дні малих сіл, Дні віддалених сіл, до проведення яких залучалися працівники торгівлі, побутового обслуговування, закладів охорони здоров’я та ін. Одним із найскладніших питань у соціальній перебудові сіл республіки постала газифікація, рівень і темпи якої були низькими. Хоча територія УРСР була вкрита густою мережею магістральних газопроводів загальносоюзного підпорядкування, по котрих газ транспортувався за кордон, у сільс. місцевості було газифіковано лише бл. 5 % будинків.

У 2-й пол. 1980-х рр. розв’язання завдань соціальної перебудови сіл було пов’язане із завданнями підйому агропром. вир-ва, його інтенсифікації, із виконанням продовольчої програми, з розвитком різноманітних форм господарювання на селі. Важливо було враховувати, що сучасний уклад життя селян — це не лише нові, поліпшені умови побуту, а й зміни в характері, умовах вироб. діяльності. Раціонально було б розвивати в сільс. місцевості не лише основну й традиційну галузь — сільс. госп-во, а й такі, як харчова й легка
пром-сть, невироб. сферу. Значно послабити сезонну незайнятість населення, закріпити потенціал кадрів на селі допомогли б підсобні пром. цехи для перероблення с.-г. сировини, з вир-ва продуктів харчування, товарів широкого вжитку, відкриття філіалів пром. підпр-в ін. профілів. Значного покращання потребувало соціальне й пенсійне забезпечення колгоспників, система оплати їх праці. Ставилося питання про розроблення й прийняття цільової держ. програми, котра стимулювала б переїзд працездатного населення в сільс. регіони із областей з його перенасиченням й створювала необхідні умови для життя й праці на нових місцях. Але все це не було реалізовано.

підвищення в структурі капітальних вкладень сільс. госп-ва майже в 2 рази питомої ваги інвестицій, призначених на розвиток соціальної сфери села, активізацію індивідуального буд-ва, розширення зведення житла колгоспами й радгоспами — госп. способом і за допомогою міських пром. підпр-в. Села стали забудовуватися більш комплексно й системно. Але проблем залишалося ще дуже багато. Відтік сільс. населення в міста УРСР не був зупинений. Лише за 1985—88 понад 700 тис. трударів полишили землю своїх батьків при відчутному дефіциті робочих рук на селі. «Залишковий принцип» розвитку соціальної сфери села не був подоланий. Вирішення соціальних питань на селі необхідно було здійснювати в контексті з перебудовою екон. відносин у сільс. госп-ві. Адже складне становище соціальної сфери села негативно впливало на розвиток базису аграрного вир-ва, однак усе це не було враховано й реалізовано практично. У 2-й пол. 1980-х рр. процес зменшення мережі сільс. поселень та їх зняття з держ. обліку дещо загальмувався, але не був зупинений, — тільки колгоспи щорічно втрачали 40—50 сіл.

Восени 1990 ВР УРСР прийняла Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України». Питання про відродження малих сіл набували особливої ваги у зв’язку із запровадженням нових екон. відносин — оренди, підряду, кооперації, фермерства. Малі села були зручні для ведення фермерського або орендного типу с.-г. вир-ва. Однак у більшості областей України наболілі проблеми «неперспективних» сіл ігнорувалися, як і раніше. Малі села продовжували зникати.

В Україні 1990 налічувалося 28 600 населених пунктів сільс. типу, з них малі села (з населенням до 200 осіб) становили майже третину. Гол. причина такої ситуації полягала передусім у слабкому екон. фундаменті соціального розвитку села.

Упродовж 1990-х рр. кардинального зрушення в поліпшенні розвитку «неперспективних сіл» не відбулося — на перешкоді стала екон. криза. Лише за 1992—93 в Україні зникло понад 2 тис. сіл. Відродження «неперспективних сіл» та їхній соціальний розвиток повинні були гарантуватися екон. основою, збільшенням фінансування й інвестування.

Отже, недоліки в реалізації програм соціального розвитку сіл, штучна практика витіснення малих, т. зв. неперспективних населених пунктів призвели до негативних наслідків і на практиці, як не парадоксально, мали протилежні результати. Питома вага малих сіл у цілому по Україні не зменшилася, а навіть зросла — за 1970—90 з 27 до 34 %.

Політика поділу сіл на «перспективні» й «неперспективні» мала великі негативні наслідки, зникнення тисяч сіл стало підсумком здійснення партійно-держ. концепції щодо розвитку укр. села, причому руйнування поселенської мережі в сільс. місцевості досягло загальносоюзних масштабів, відбуваючись і в ін. республіках, спричинивши занепад майже 140 тис. сіл по всій території колиш. СРСР. Невдоволення селян умовами праці, низький рівень задоволення соціально-побутових потреб зумовлювали збільшення міграції сільс. молоді до міст, а звідси — й посилення процесів депопуляції. Отже, поділ сіл на «перспективні» та «неперспективні» призвів до порушення сільс. поселенської мережі, зменшення чисельності сільс. населення, розвитку процесів депопуляції. Численні проблеми існування «неперспективних» сіл залишилися нерозв’язаними, процес зникнення «неперспективних» населених пунктів — малих сіл — з геогр. карти республіки не був припинений. Штучна практика витіснення малих населених пунктів виявилася помилковою.

У квітні 2002 Уряд України схвалив держ. програму «Розвиток соціальної інфраструктури села на період до 2005 року», що передбачала збільшення фінансування соціальної сфери сільс. населених пунктів. 6 вересня 2005 ВР України ухвалила постанову про заборону закриття об’єктів соціальної сфери на селі. 19 вересня 2007 КМ України було затверджено «Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року».

Проблеми

Більше половини українців (56,8%) називають основною проблемою українського села безробіття

Такі дані соціологічного дослідження «Що таке українське село сьогодні?», організованого тижневиком «Коментарі:» і порталом comments.ua спільно з Інститутом Горшеніна за підтримки керівника групи компаній «Авангард» Олега Бахматюка. Під час дослідження було опитано 2000 респондентів з усіх регіонів України.

Серед головних проблем респонденти назвали також поганий стан доріг (34,9%), проблему зайнятості молоді (27,5%), низьку якість медичного обслуговування (21,6%), пияцтво та наркоманію (19,7%).

Практично кожного шостого сільського жителя України (17,7% опитаних) хвилює питання незахищеності пенсіонерів та малозабезпечених, кожного сьомого - відсутність або поганий стан шкіл та дитсадків (14,8%), а також відсутнє або погане освітлення вулиць (14%).

Відсутність якісного водопостачання серед головних проблем українського села назвали 10,6% опитаних, проблеми з газифікацією - 8%, проблеми з транспортом - 6,5%.

Між іншим, для сільських жителів не актуальні проблеми корупції та браку житла: брак держдопомоги сільгосппідприємства вважають серйозною проблемою 5,1% респондентів, корупції - 3,7%, нестачі житла і злочинності - 3,5%, проблеми розпаювання та приватизації землі - 1 , 9% опитаних.

середа, 23 квітня 2014 р.

Демографічні проблеми сіл України

Одним з найголовніших критеріїв якості життя країни на сьогодні є демографічний стан. Сучасний демографічний стан України можемо охарактеризувати як кризовий. Демографічна проблема в найзагальнішому вигляді полягає в несприятливих для економічного розвитку динаміці зменшення населення і зрушення в його віковій структурі.

Щороку чисельність сільських жителів в Україні зменшується в середньому на 1,1%, або на 174,2 тис. осіб, що дорівнює населенню 340 сіл, або 2 адміністративних районів. Це відбувається переважно за рахунок збільшення смертності, зменшування народжуваності, міграції молоді та працездатного населення. У 5% сіл протягом п’яти останніх років не народилося ні однієї дитини, а в 6% не проживає молодь віком до 30 років. Зроблений нами демографічний прогноз свідчить, що й надалі чисельність сільського населення зменшуватиметься. Як наслідок, скорочуватиметься сільська поселенська мережа. У першу чергу будуть знелюднені дрібні сільські населені пункти з чисельністю до 50 осіб, в яких майже 100 % населення становлять особи похилого віку. Частка таких населених пунктів в Україні досягає 14%, а в деяких регіонах – 25% [2].

Зниження народжуваності, погіршення стану здоров’я та інтенсивна міграція сільського населення, у тому числі маятникова трудова міграція до міст України, трудова міграція жителів західних і прикордонних регіонів до інших держав – Італії, Іспанії, Португалії, Польщі, Російської Федерації – помітно погіршують прогноз формування структури якості життя за основними віковими групами, а відтак перспективи збереження не лише демографічного, а й трудоресурсного потенціалу сільської місцевості як значущої складової національного людського капіталу. Сьогодні на кожну тисячу працездатних у селі припадає близько 760 пенсіонерів і непрацездатних [1].

Глибока економічна криза 90-х років ХХ ст. і соціальні втрати, якими супроводжувалося реформування аграрної сфери, призвели до суттєвого зниження рівня якості життя сільського населення та зумовили такі негативні явища, як низький рівень зайнятості сільських жителів, занепад соціальної інфраструктури села, наростання депопуляції населення, прискорення обезлюднення й відмирання сіл.

Зокрема, 60% сільських домогосподарств мають середньодушові грошові доходи нижче прожиткового мінімуму, а в їх структурі майже половину займають пенсії та доходи від продажу сільськогосподарської продукції. По статистиці ООН, за межею бідності в Україні перебуває 78% громадян. Основним критерієм цієї межі є рівень витрат однієї людини на день – 17 дол. США. Виходячи з цього можна припустити, що 99% селян знаходяться за межею бідності [2].

Нині у 71% сіл немає дошкільних установ, у 41% - клубів і будинків культури, у 50% - середніх навчальних закладів. Дільничні лікарні є в 2% сільських населених пунктів, амбулаторно-поліклінічні установи – у 12%, фельдшерсько-акушерські пункти – у 57% сіл. Газопроводи є тільки в 36% сіл, дороги із твердим покриттям – в 58%, а централізованим водопостачанням забезпечене всього 22 % населених пунктів [3].

Відбувається послідовне згортання мережі установ культури на селі. Це призводить до того, що сьогодні половина сільських населених пунктів взагалі не має ні стаціонарних, ні пересувних форм культурного обслуговування. Практично припинила своє існування на селі сфера побутового обслуговування.

Погіршення матеріальних умов життя і праці більшості селян, згортання фізкультурно-масової та оздоровчої роботи негативно вплинуло на фізичне здоров’я молоді, її психоемоційний стан, стимулювало поширення відхилень у поведінці, уживання алкоголю, наркотичних і психотропних речовин. Отже, найгострішими проблемами сільських поселень залишаються відсутність мотивації до праці, безробіття, трудова міграція, тяжкий психоемоційний стан, бідність і занепад соціальної інфраструктури.

Усе це особливо контрастує на тлі сільської місцевості економічно розвинених країн Європи чи Північної Америки, де немає істотної різниці в умовах проживання сільських і міських жителів. Світова практика свідчить, що недостатня увага до соціального розвитку села може призвести до ліквідації сільського устрою, до зникнення села як особливого соціуму.

Висновки та перспективи. Проблема комплексного соціального розвитку українського села залишається надто гострою й такою, що має стабільну тенденцію до подальшого погіршення. Тому сьогодні необхідне розроблення та запровадження першочергових заходів щодо поліпшення соціально-економічних процесів розвитку села.

· демографічну ситуацію на селі, особливо в депресивних, вимираючих селах, можна поліпшити тільки за умови сприятливого життєвого середовища, яке передбачає задовільний стан навколишнього середовища, розвинуту соціальну інфраструктуру, забезпечення високопродуктивними робочими місцями сільських жителів, які б за оплатою, престижністю відповідали робочим місцям, створених у містах.

· посилення уваги до вирішення державними та регіональними органами влади основних соціально-економічних проблем життєдіяльності селян помітно покращить перспективи розвитку аграрного сектора вітчизняної економіки, сприятиме пом’якшенню наслідків і запобіганню відтоку працездатного та освіченого населення, зміцнить потенціал сталого розвитку України в цілому.

· особливо важливим повинне стати підвищення рівня наукових досліджень по актуальних проблемах демографічної політики, їхнє кваліфіковане забезпечення.

· поряд зі створенням необхідних економічних умов зусилля повинні бути сконцентровані на включенні демографічних пріоритетів у духовну сферу суспільства. Так, проблему популяризації здорового способу життя, трансформації відповідних культурних наставлянь необхідно поставити в ранг державної політики.

Таким чином, вирішення проблем соціально-економічного розвитку сільських територій та підвищення рівня якості життя селян мають займатися усі органи державної влади та місцевого самоврядування. Лише спільними зусиллями можна створити умови праці та проживання людей у сільській місцевості відповідно до європейських стандартів, зберегти національну і мовну ідентичність, духовність, самобутність і культурні традиції українського села.

четвер, 24 квітня 2014 р.